СИТУАЦІЯ УСПІХУ: ЯК ЇЇ ДОСЯГТИ

Успіх — це радість

...Головний зміст діяльності вчителя полягає в тому, щоб створити кожному ви­хованцеві ситуацію успіху. Тут важливо розділити поняття: «успіх» і «ситуація успіху». Ситуація — це сукупність умов, що забезпечують успіх, а сам успіх — результат такої ситуації. Ситуація — це те, що здатний організувати вчитель: переживання ж радості, успіху — дещо більш суб'єктивне, значною мірою приховане від стороннього погля­ду. Завдання вчителя в тому й полягає, щоб дати кожному зі своїх вихованців мож­ливість пережити радість досягнення, усвідомити свої можливості, повірити в себе.

Успіх може бути короткочасним, частим і довготривалим, хвилинним, стійким, значним, пов'язаним з усім життям і діяльністю дитини. Усе залежить від того, як си­туація успіху закріплена, триває, що лежить в її основі.

Із психологічного погляду, успіх — це переживання стану радості, задоволення від того, що результат, до якого особистість прагнула у своїй діяльності, або збігся з її очікуваннями, сподіваннями (з рівнем прагнень), або перевершив їх. На основі цього стану можуть сформуватися нові, сильніші мотиви діяльності, змінюється рівень са­мооцінки, самоповаги. У тому разі, коли успіх стає стійким, постійним, може розпочатися своєрідна ланцюгова реакція, що звільняє колосальні, приховані до певного часу можливості особистості, які містять величезний заряд людської духовної енергії. З педагогічного погляду ситуація успіху — це таке цілеспрямоване, організоване поєднання умов, за яких створюється можливість досягти значних результатів у діяль­ності як окремої особистості, так і колективу в цілому. Важливо підкреслити, що в педагогічному розумінні це результат продуманої, підготовленої стратегії, тактики вчителя, сім'ї...

Здійснена радість

...У навчальному процесі багато рушійних сил... Серед цих спонукань наймогутніше — надія на успіх. Усунь її — і зусилля людини втрачають сенс.

Надія на успіх живе в кожній дитині. Але це не означає, що кожна надія збувається. Для однієї дитини очікування успіху звичне, для другої епізодичне, для третьої поодиноке. Це стан «здійсненої радості». Творцями її виступають і школярі, і вчителі, й батьки. Спосо­би створення цієї ситуації різні, як неоднакові й ті школярі, яким вона трапляється.

Умовно їх можна розподілити на кілька груп. Класифікація потрібна для орієн­тації, продуманого вибору педагогічних дій. Що лежить в її основі? Ставлення до на­вчання, відповідність результатам зусиль, що витрачені, характер очікувань. Підкрес­люю: все умовно, не все беззаперечно. Це — інформація до роздумів.

«Надійні»

Це школярі різного віку: від початкових до старших класів. Хороші здібності. Найголовніша їхня відмінна риса — сумлінне ставлення до своїх обов'язків. Домашні завдання виконують регулярно. Ретельні, активні в громадській роботі. З перших днів шкільного життя у них сформувалася система в різноманітних справах. Вони при­вчені до самостійності, упевнені в собі. Рівень їхніх прагнень відповідає можливос­тям. Успішність завжди висока. Відмінні й добрі оцінки сприймаються спокійно. У класі почувають себе комфортно, захищено. Авторитетні. Емоційно стійкі. Діти, як правило, з хороших, дружних родин.

Секрет їхньої надійності, усталеності в роботі — у постійному відчутті радості, що збувається. У них немає особливих, яскравих злетів. Радість у чомусь буденна, зате постійна, глибока...

І в них можуть бути збої. Але спеціальних засобів, як правило, застосовувати не слід. Це саме та рідкісна категорія школярів, для яких найкраща допомога — не про­понувати допомоги, не нав'язуватися з рятівними розмовами. Ліпше на час залишити їх у спокої, дати можливість самим розібратися в собі й в обстановці. Втручання збоку може збити з усталеного ритму, зруйнувати звичні уявлення про себе, перевірений стереотип поведінки.

«Упевнені»

Чим вони відрізняються від першої групи? Здібності бувають вищими, ніжу «на­дійних», але система роботи слабша. Періоди підйому, злету можуть змінюватися роз­слабленням; сумлінне ставлення до своїх обов'язків інколи «пробуксовує». Підвище­но емоційні, активно реагують на успіхи і невдачі. Оцінки переживають бурхливо. Як правило, родини в них хороші, турботливі. Ставлення колективу доброзичливе. Ко­ристуються симпатіями однокласників, учителів. Ахіллесова п'ята цих школярів — не тільки можливі збої в роботі, а й швидке звикання до успіху, девальвація здійсне­ної радості, зміна впевненості на самовпевненість. На таких школярів хорошу дію справляє педагогічний спосіб типу «холодний душ».

«Невпевнені»

Це загалом благополучна категорія школярів різного віку: від молодшого до стар­шого. Пізнавальні інтереси в них пов'язані, як правило, з навчанням. Здібності хо­роші, до справи ставляться сумлінно. Навчаються непогано, умовно їх можна назва­ти «хорошистами». Найголовніша їхня характерна риса — невпевненість у свой силах.

У чому ж виявляється невпевненість «невпевнених»? У перепадах не лише на­строю, а й результатів роботи. У період підйому вони активні, сумлінно роблять усе. що від них вимагається, кмітливі. І тільки-но температура емоційного стану падає, виникає стан, у чомусь схожий на депресію, їх важко впізнати. Навчальні обов'язки вони виконують за формулою «Очі бояться — руки роблять», але це вже не та робота Якщо не помітити цей стан, не розібратися в його причинах, депресія може затягти­ся, стати хронічною...

...А зараз поставимо оперативніше запитання: як працювати з «невпевненими»? Я зупинюся на найцікавіших, нестандартних способах, побудованих на психологіч­них пошуках шляхів до дитини.

Емоційні погладжування

Уселити дитині віру в себе, доторкнутися рукою до її плеча, простягнути їй на долоні своє оголене серце, відкрите для добра і співчуття, — це і є сутність того, що умовно називається емоційним погладжуванням. Приховувати нічого. Не кожен учи­тель у змозі застосувати цей спосіб. Характер не той, темперамент, емоційна виразність не цілком відповідають. Не кожному дано. Але прагнути цього, шукати своїх шляхів емоційного контакту з дітьми може і повинен кожний, хто присвятив себе цьому ре­меслу. Саме ремеслу. Воно вимагає професіоналізму у всіх виявах.

Анонсування

Ідеться про ті випадки, коли вчитель заздалегідь попереджає школяра щодо май­бутньої самостійної, контрольної роботи, майбутньої перевірки знань. Попереджає не просто так. Інакше цей спосіб можна було б назвати випереджувальним контролем. Зміст анонсування в попередньому обговоренні того, що повинна буде зробити дитина: по­дивитися план твору, прослухати перший варіант майбутньої відповіді, разом дібрати літературу до виступу тощо. Чимось це нагадує репетицію майбутньої дії. «Невпевне­ним» така підготовка створює психологічну установку на успіх, дає впевненість у силах.

А який вигляд це матиме з етичного погляду? Як це буде сприйматися іншими учнями? Чи не схоже це на милиці, що підпирають слабку, але здатну ходити людину? Чи не скидається зазначений спосіб на елементарну змову? Приблизно такий комп­лекс запитань зазвичай виникає в моїх опонентів на лекціях і семінарах. Відповідаю коротко і категорично: «Не схоже, не нагадує, не скидається». І сприймається так, як треба, якщо робити це грамотно, тактовно...

«Зневірені», або Історія Максвелла

Дивно звучить назва цієї групи. Ми ведемо розмову про «здійснену радість», а тут з'являються якісь «зневірені». Нагадую, що ситуація успіху розглядається тільки в нероз­ривній парі: успіх — неуспіх. Неуспіх школяра — результат нездійсненої радості; перебо­роти неуспіх — означає створити умови для того, щоб радість усе-таки відбулася.

Хто вони такі, зневірені? ... Повчальний приклад з життя великого фізика Джей­мса Максвелла.

У Максвелла в академії відразу ж з'явилося прізвисько — Дурило. Він, здавалося, анітрошки не був ним обтяжений, але з тієї пам'ятної зустрічі зі своїми майбутніми однокласниками не шукав зближення з ними, обираючи самотність. Час від часу він із незворушним обличчям кидав якісь фрази, саркастичні зауваження, здебільшого не зрозумілі оточенню. Його успіхи в класі були зовсім не блискучими. Учитель грець­кої містер Кармайкл вважав своїм першим завданням розсаджувати учнів відповідно до їхніх шкільних успіхів, і Джеймс ніколи не сидів попереду. Він сидів десь у середніх чи навіть задніх рядах і під ритмічне бурмотіння... думав про щось своє. Він легко міг би виконувати завдання краще, але дух змагання в малоприємних заняттях був для нього просто далеким. У досліджуваних грецьких дієсловах він убачав лише трупи слів, залишки мертвої мови. Навчання посувалося дедалі гірше, його відсаджували далі й далі назад, до щораз агресивніших сусідів, котрі віддавали усі свої сили і здібності зну­щанню над Джеймсом¹.

Нелегко доводиться таким школярам в оточенні однолітків навіть через суто зов­нішню розбіжність у смаках, у манерах триматися, одягатися, висловлювати думки, словом, виглядати «як усі».

Максвеллові пощастило. Наводжу останній уривок із цієї книжки. Але раджу: прочитайте її повністю. Вона заслуговує на те.

Тим часом у школі почали геометрію: її, як і всі інші математичні дисципліни, вів містер Глоаг, добра людина, природжений учитель. Містер Глоаг жартував, але містер Глоаг і вимагав. Він домагався бездоганної суворості й чіткості математичних доказів, змушуючи виводити всілякі «наслідки» з теорем. На уроках містера Глоага Максвелл був першою людиною. Жоден учень, навіть кращий учень академії Льюїс Кампбел, не міг змагатися з ним у кмітливості, гостроті розуму, оригінальності доказів. Коли настав час іспитів, учні академії були вражені: Дурило став одним з перших²...

Історія Максвелла дуже нагадує сюжет казки «Бридке каченя». Саме так я й хотів би назвати цю складну педагогічну ситуацію. Причому це найщасливіша ситуація. Андерсенівське «бридке каченя» було заздалегідь «приречене» на ситуацію успіху. Адже воно було народжене лебедем! Рано чи пізно в тій чи тій пташиній зграї все одно ро­дичі мали впізнати його, взяти із собою. Його самопізнання неминуче пройшло б шлях від бридкого каченяти до красеня лебедя.

А Максвелл та багато інших «бридких каченят» людських товариств? Так, талант може бути, але талант ще не все. Потрібні умови, щоб він розквітнув, необхідно, щоб хтось повірив у нього, захотів би допомогти зіпнутися на ноги, допомогти розцвісти. Не зустрінься на шляху Максвелла вчитель математики Глоаг, хто знає, як би далі склалася доля цього дивакуватого Дурила. «Бути чи не бути?» — саме так стояло запи­тання. На щастя, вдалося «бути». Талант плюс праця, плюс удача дорівнюють успіху. Але не гарантовано, не завжди.

Тут потрібна допомога педагогів, колективу, що підтримають таке прагнення, зможуть уселити впевненість у свої сили, не дати «потонути». Якими способами? Відповіді на це та шші запитання будуть подані в описі інших видів ситуацій успіху. У відриві від них технологію допомоги «зневіреним» розкривати важко. Доведеться по­вторюватися. Це непродуктивно.

Несподівана радість

На перший погляд, тут усе ясно. Несподівана радість — це почуття задоволення від того, що результати діяльності людини (школяра) перевершили його очікування. А якщо розібратися глибше? Чи все так ясно? У чому несподіванка цієї радості? Чи може радість взагалі бути несподіваною, якщо весь педагогічний процес повинен бу­дуватися на очікуваннях цієї «завтрашньої радості»? І навчання школярів націлене на очікування успіху.

З педагогічного погляду (а ми лише з такого і можемо її розглядати!) несподівана радість — результат продуманої, підготовленої діяльності вчителя. Виходить, для нього тут немає і не повинно бути нічого несподіваного. Він, звісно, може радіти разом з учнем його досягненням, але ж сам добре знає, що ці досягнення ним були запрогра­мовані. Виходить, несподівана радість тільки для учня.

її може народити результат, якого дитина не очікувала, обмежуючи свої можли­вості неусвідомленою чи усвідомлено передбачуваною межею; не очікувала, знаючи рівень вимог цього вчителя; не очікувала, побоюючись упередженого до себе став­лення вчителя; не очікувала, бо не хотіла такої радості, віддавала перевагу ролі «сіро­го», середнього учня...

Прийом «Даю шанс»

Це важкий спосіб. Що означає — дати шанс? Чи правильно говорити взагалі про якийсь шанс? Шанс — це, дотримуючись традиційного розуміння, якась щаслива мить, випадок, вдалий збіг обставин, нарешті, зоряна година людини, котру не мож­на згаяти. Згаєш — і «потяг рушить»! Шанс у педагогіці щось істотніше — прогаяти його тим більше не можна. «Зоряна година» людини — поняття одиничне. Шанс з позицій педагогіки — поняття множинне, а мінімальна його величина — пара: учитель-учень, учитель-група, учитель-колектив.

Шанс учня — це практично завжди й шанс учителя, оскільки для його реалізації потрібні зусилля обох сторін. От чому поняття «шанс у педагогіці» і «педагогічний шанс» хоча й різні, але невідривні один від одного. Без зусиль учителя недосяжна радість учня, без радості учня немає щирої радості вчителя. Зловтішна посмішка вчи­теля, котрий побачив учня, що ридає через двійку, задоволення педагога, який зму­шує вихованців тремтіти від нещадної кари за найменші недогляди, перебувають да­леко за межами педагогіки. Співробітництво в тому й полягає, що вчитель та учні спільно роблять одну справу, спільно знаходять шанс, разом його реалізують.

І все-таки про який шанс ідеться, що малося на увазі? Ні про що інше, як про заздалегідь підготовлену педагогами (чи окремим педагогом) ситуацію, за якої дити­на отримує нагоду зненацька, а може, вперше розкрити для самої себе власні можли­вості — якийсь бік якщо не таланту, то принаймні схованої дотепер здібності. Таку ситуацію вчитель може не готувати спеціально, але його виховний дар виявиться в тому, що він цей момент не втратить, правильно його оцінить, зуміє якось матеріалі­зувати...

(Белкин